ТАЄМНИЦІ ЗАПОЗИЧЕНИХ СЛІВ

Мабуть, ви помічали, що в тому, як ми передаємо запозичені слова, простій людині інколи доволі важко відстежити чітку логіку. Написання запозичених слів — особливо імен і географічних назв — постійно викликає багато непорозумінь, плутанини і запитань. Я не буду в деталях описувати правила, адже ви їх легко можете знайти у правописі. Натомість хочу показати сам принцип — як це відбувається. Одразу зазначу, що я редактор-практик, тому не вважайте це глибокою мовознавчою студією.

ЗВУК ЧИ ЛІТЕРА

Отож маємо іноземне слово. Як нам його передати засобами нашої мови? Є два основні шляхи:

ТРАНСКРИПЦІЯ — відтворити оригінальне звучання слова засобами мови запозичення.

ТРАНСЛІТЕРАЦІЯ — передати слово, орієнтуючись на літери, а не звуки.

Як правильно? І так, і так. Це не конкуренція, це просто два різних шляхи.

Давайте глянемо на прикладі, щоб побачити різницю, й візьмемо чудовий класичний і дуже показовий варіант — видатного англійського драматурга. William Shakespeare в українській мові став Вільямом Шекспіром. Його прізвище було утворено шляхом транскрипції (так передано приблизне звучання в англійській мові). Аби ми передавали його прізвище транслітерацією, то мали б писати, мабуть, Шакеспеаре.
А от австрієць Stefan Zweig потрапив під іншу «роздачу» — його ім’я і прізвище у нас транслітерували, і вийшло Стефан Цвейг (а через транскрибування мав би бути Штефан Цвайг).
Транслітерацію всі ми чудово засвоювали на уроках англійської, коли вчилися писати своє ім’я. Так ш ми передавали через sh, а ч — через ch. Тобто брали своє прізвище й ім’я і букву за буквою переписували латиницею. Цей принцип застосовується нині у документах, його ви могли бачити у своєму закордонному паспорті. Моє ім’я просто вганяло мене у філологічний ступор — саме тому я зазвичай у латинському варіанті просто використовую Julia.

А ТЕПЕР ПРО СКЛАДНОЩІ

Переважно запозичення йде через транскрибування, особливо коли йдеться про запозичення із мов, у яких орфографія переважно історико-традиційна (щоб простіше зрозуміти — коли написання дуже сильно відрізняється від вимови (англійська належить до таких); на противагу фонетична орфографія — це коли максимально близько до принципу «як пишемо, так і читаємо», українська орфографія ближча саме до фонетичної).
Але можуть, звісно, бути й винятки, адже мова — це гнучка система, й чинників, які впливають на запозичення слів, — не один і не два. Кожне слово, яке приходить у мову, має  адаптуватися до її природи, милозвучності, і саме це може відіграти вирішальну роль у тому, який варіант приживеться.

Отже, не можна напевно сказати, що певна група слів
має запозичуватися лише так чи ось так. 

Особлива ситуація у нас із давно засвоєними словами — звичними вже, традиційними. Там взагалі часто може бути мікс, проте немає резону зводити їх до якогось єдиного принципу. До прикладу, Нью-Йорк. Нью — результат явно транскрипції, а Йорк — таки транслітерації, бо в мові оригіналу вимовляється як йок (із довгим о). І таких варіантів чимало.
Не можу не зазначити, що сьогодні є тенденція переглядати усталені варіанти передачі певних звуків й пропонувати нові, що доволі часто викликає опір і нерозуміння. Особливо це стосується передачі h та g. І якщо варіант Штефан Цвайґ начебто пройшов повз увагу широкої авдиторії, то навколо Хемінгуея, який може бути ще Гемінґвеєм, свого часу були ще ті баталії. Усім прихильникам принципу в передачі імен: h лише як г, а g — тільки як ґ, пропоную звернутися до правопису, де написано, що для імен ми можемо використати обидва варіанти передачі. Тому хтось читає Гемінґвея, а хтось — Хемінгуея, і не варто сперечатися.

Що ще впливає на кінцевий результат запозичення? Наприклад, те, чи викликає нове слово певні фонетичні асоціації у носіїв мови, що його запозичила. Чудовим прикладом можна вважати віднедавна відомі нам географічні назви — Ухань і Хубей. Ми їх запозичуємо через варіанти латиницею — Wuhan і Hubei. І їх цілком можна було б перекласти як Вухань і Губей (як зараз люблять кругом вставляти г, а не х). Очевидно, що не варто так робити хоча б тому, що в українській мові виникнуть дуже чіткі аналогії із вухами і губами, крім того, слово «вухань» позначає ще й кажанів і зайців (рідко). Отже, саме Ухань і Хубей — оптимальні варіанти.
Або ж уявімо суто гіпотетично, що нам треба адаптувати у нашу мову... нехай іспанський бренд Hermana. Найбезпечнішим варіантом буде так і залишити — і жодних проблем. Але якщо його транслітерувати, то вийде хермана — ну зовсім для нашої мови не комільфо. І таки краще транскрибувати, адже зникне х і вийде ермана.

ЩО Ж РОБИТИ ПРОСТІЙ ЛЮДИНІ?

Абсолютно очевидно, що адаптація кожного запозиченого слова — надто заплутане питання для нефілолога. Тому я пропоную не заглиблюватися — цілком достатньо розуміти два принципи, про які ми говорили. Майте на увазі, що слова, які запозичені не так давно, лише «освоюються у мові», тож їх може не бути у словниках і усталений варіант написання й вимови ще не сформовано. Так, Facebook у нас стартував як Facebook, а зараз став фейсбуком і ФБ.

«Золотий алгоритм» — орієнтуватися на правопис і словники.